Анастасія Tij - засновниця «Вайб Південь Франції»

Далі Анастасія розповідає сама.

Трохи про мене

Я з Ярославля - з маленького повітового містечка, як я його називаю. Це там, де трилітрову банку звуть «баллон», а швабру - «лентяйка»: так у Ярославлі й кажуть. Містечко, між іншим, і гарне на вроду, і з родоводом: тут народився перший російський професійний театр, Волковський, і тут стоїть Ярослав Мудрий - той самий, що дивився на нас із тисячної рублевої купюри.

Вчилася я, як усі. Звичайна школа, потім технікум, де мене вчили інформатики, потім фінансово-економічний інститут, уже заочно: на той час я вже працювала.

Чого мене навчила робота

Працювати я почала у вісімнадцять, у великій компанії, яка робила набори для дитячої творчості. І тут дозволю собі вклонитися моєму першому керівникові: він дав мені шанс і показав, що рости можна швидко.

Починала я з самого краю мапи - з Чукотки. Перші коробки з наборами летіли туди літаком, далі гелікоптером, і як я погодила той договір, досі не знаю. Але вийшло: десь на краю землі діти отримали свої набори. До двадцяти років я вже працювала з першими федеральними мережами, і відстань від Чукотки до Москви мене більше не лякала.

Потім була інша велика компанія. Прийшла я туди помічницею керівника, а пішла провідною менеджеркою з роботи з мережами - key account manager, якщо по-західному. Понад десять років: федеральні мережі від європейської частини до Далекого Сходу, замовлення партнерів Олімпіади в Сочі, майже всі великі проєкти компанії.

На ділі це означало ось що. Раз на рік сідати за стіл із закупівельниками й домовлятися про умови на весь наступний рік: про бонуси, про маркетинг, про те, як і коли повеземо. Вигадувати колекції під формат конкретної мережі й писати технічні завдання для виробництва. Тримати резерв під кожного клієнта й рахувати відвантаження так, щоб до сезонного піку полиця не спорожніла. Стежити за дебіторкою. Навчати своїх операторів і помічниць, що в кожної мережі свої примхи щодо паперів і строків. І їздити на виставки - показувати нове.

Озираюся назад і бачу: життя заздалегідь пакувало мені валізу в еміграцію. Домовитися, прорахувати, зібрати людей, не злякатися відстані - усе це я потім із неї й діставала, у країні, мови якої не знала.

Як я опинилася у Франції

До Франції мене привели сімейні обставини. Я не збиралася лишатися - і лишилася. Далі було те, через що проходить кожен: документи, очікування, знову документи. Франція нікому не відчиняє двері з першого стуку, мені теж не відчинила: очікування розтяглося на три з половиною роки.

Французької я не знала зовсім, ані бельмеса. На півдні, виходячи з автобуса, заведено попрощатися з водієм: «au revoir». Тільки французи ковтають половину звуків, і моє вухо ловило одне «ува». Так і казала: виходжу й прощаюся - «ува!». Водії реготали вголос, а я не могла второпати, що не так.

Потім університет Paul-Valéry взяв мене на курси французької, і я почала з A1 - з абетки. П’ять семестрів. Ці роки я не втратила: вчила мову, півтора року волонтерила на благодійній роздачі продуктів - приймала, розкладала, видавала - і чекала.

Як загалом влаштовані віза й посвідка на проживання, сайт розбирає в розділі «Переїзд до Франції»: там загальні правила, а не чиясь особиста історія.

Як з’явився «Вайб Південь Франції»

А щоб не піти в депресію з головою, я тим часом почала влаштовувати зустрічі для таких самих, як я. Еміграція змушує людину перебрати себе до останньої цеглини, особливо без мови: думаєш як доросла людина, а вимовляєш дитячі фрази про гарну погоду. Тому я розумію кожного, хто зараз на цьому шляху: легко не буває, хоч скільки соломки підстеляй.

Мій перший проєкт - кемпінг. Був травень, і дуже хотілося шашликів. Хто живе на півдні, знає: розпалювати вогонь де заманеться тут не можна, потрібне місце, де це дозволено. Я вирішила: зберемося з дівчатами, знімемо будиночок у кемпінгу й посмажимо. Думала, буде людей десять-п’ятнадцять. Зібралося вісімдесят - із дітьми.

Так я з головою й поринула в нашу спільноту. Спершу це був чат тих, хто їздив у той кемпінг, людей шістдесят. Тепер у чаті російськомовних півдня Франції нас понад 700, і з нього виростають пікніки, Масляна, караоке, концерти й вечірки - усе, що вже минуло, зібрано в афіші подій.

Навіщо все це

Якщо чесно, спершу - щоб самій не потонути. А потім я зрозуміла, що мета від самого початку була ширша: допомогти людям укоренитися у французькому житті, не скиснути й пройти цей шлях легше, ніж пройшла його я. Пересаджене дерево спершу пускає коріння і лише потім гілки. З людиною так само: що раніше в неї тут з’явиться ґрунт під ногами, то раніше вона піде в ріст.

У 1943 році, в Лондоні, французька філософиня Симона Вейль писала книжку «Укорінення», і є в ній фраза: «Укорінення - мабуть, найважливіша й найменш визнана потреба людської душі». Точніше не скажеш.

Я веду спільноту, і найбільше мені хочеться одного: щоб люди гуртувалися й допомагали одне одному. Щоб навчилися бачити одне одного - розмовляти, чути, підставляти плече там, де це під силу. І щоб кожен окремо розгледів у собі свої таланти й пустив їх у діло без решти. Щоб у будь-якій країні й у будь-якому місті люди лишалися тими, ким були вдома, а то й виростали більшими. Еміграція дає дуже багато можливостей. Так, спершу важко. Але сили знаходяться, і ти йдеш далі.

Чим ми живемо зараз

Тепер я вже не сама: довкола ціла команда людей, які дивляться в той самий бік і хочуть у це вкладатися. Навіть ті, хто прийшов до нас лише раз, ідуть уже з друзями. Складаються пари, розмова не закінчується разом із зустріччю, і сім’ї починають дружити сім’ями.

Люди приходять із різними запитами: комусь треба підказати з юридичних питань, комусь - робота, комусь - житло, а комусь просто спілкування чи підтримка. І спільнота - це місце, де люди знаходять одне одного: в одного запит, в іншого відповідь, і інакше вони б ніколи не зустрілися. Взаємодопомога, підтримка, розуміння - у цьому, мабуть, і весь наш девіз.

А ще ми влаштовуємо виїзди з проживанням на віллі - так відбулася, наприклад, «Мафія двох міст» на віллі в серпні 2026 року. Якщо хочете зібрати власну подію або зупинитися на віллі разом із нами, напишіть у чат спільноти чи на пошту проєкту contact@vibe-sud-france.com - обговоримо. Як це зазвичай влаштовано, розповідаємо на сторінці «Організуймо разом».

Наші правила

Ми не обговорюємо ні політику, ні релігію, ні чиєсь особисте життя: на це в нас табу. Такі повідомлення в чаті видаляються, на зустрічах цих тем немає. Замість суперечок ми вчимо одне одного заново дружити, заново слухати, заново жити й заново довіряти одне одному.

Яким я бачу наше майбутнє

Я хочу, щоб російськомовна спільнота півдня росла і щоб ті, хто приїхав недавно, стали на ноги. Спільний Новий рік, спільна Масляна, спільні виходи до моря. Щоб діти дружили і нове покоління росло в мирі. Щоб між людьми з різних кіл - робочих, соціальних, будь-яких - зав’язувалися зв’язки. Що більше нас і що ми різноманітніші, то багатші ми самі.

Звучить гарно, але за цим стоїть наука. Марк Грановеттер у праці «Сила слабких зв’язків» (1973) розбирав, як фахівці з передмістя Бостона знайшли нову роботу: з тих, кому допоміг знайомий, п’ятеро з шести бачилися з цим знайомим лише зрідка. Не близькі друзі, а слабкі зв’язки ведуть у чужі кола, де є те, чого немає у твоєму. А Лу Хун і Скотт Пейдж у 2004 році показали на математичній моделі, що за певних умов випадково зібрана група різних розв’язувачів дає раду складному завданню краще, ніж група найздібніших: найздібніші надто схожі одне на одного. Тож шістдесят людей нашого першого чату були багатші, ніж самі думали, а 700+ теперішніх - і поготів.

На одному з вечорів 8 Березня я казала дівчатам: жінка в еміграції, хоч би з якої причини вона поїхала, стає трошки іншою і бачить світ інакше. Та й чоловіки теж. Еміграція ніби на якийсь час опускає тебе нижче, ніж ти стояв. Але якщо в тобі лишаються сили і поруч є рука - не рятувальна, просто дружня, - людина швидко встає і виростає вищою, ніж була. Марина Цвєтаєва понад століття тому, 1920 року, закінчила вірш «Хто створений з каменю, хто створений з глини…» так (переклад наш):

Дроблячись об ваші гранітні коліна, Я з кожною хвилею - воскресаю! Хай славиться піна - весела піна - Висока піна морська!

Моя історія не те щоб звичайна, але й не найважча. Я знаю дуже багато історій еміграції, від деяких розривається серце, і майже про кожного з нас можна написати книжку, а то й зняти кіно. Але наша спільнота дивиться вперед - туди, де ми ростемо разом. Тож приєднуйтеся до нашого чату російськомовних півдня Франції.

Чому спільнота саме про південь Франції

Це вже слова всієї команди. Неважливо, якої ти національності й який у тебе статус: у нас знаходять близьких по духу людей і відповіді на запитання. Кожен емігрант іде схожою дорогою і спотикається об схожі камені. Ми ці камені пам’ятаємо й допомагаємо іншим пройти м’якше.

А південь - бо, з нашого досвіду, переїзд сюди дається важче: бюрократії багато, наші люди розсипані по містах, а робота сама в руки не йде.

Як влаштований проєкт і хто робить цей сайт, розповідаємо на сторінці «Про проєкт «Вайб Південь Франції»». Написати Анастасії листа можна на пошту проєкту: contact@vibe-sud-france.com.